Весь світ в пошуках своєї весни а декому лишається дивитись тільки сни

Ну ось цей день і настав;)))

Нарешті знайшовся той хто заляв запис презтації відео на М1.

(ДОРЕЧІ ЗОВСІМ СКОРО ВІДЕО МОЖНА БУДЕ ПОЧИТИ НЕ
ТІЛЬКИ НА М1, А Й НА РЯДУ ІНШИХ КАНАЛІВ, ПРО ЦЕ,
ЗГОДОМ, БУДЕ ПОВІДОМЛЕНО ДЕТАЛЬНІШЕ)

Кажемо всі дружно СПАСІБА і насолоджуємось переглядом...

ЕПСОГРАФІЯ - (яп. epson — в даному випадку БФП RX-610,
і підрозділ Seiko Groupe свет і від др.-греч. γραφω — пишу;
епсопис — техніка малювання скануючим пристроєм) -
отримання і збереження статичного зображення у цифровому
вигляді за допомогою скануючого пристрою.





( +++++ )

ОФІЦІЙНЕ ВІДЕО (WWW.SERCEGENNIFER.COM.UA)

ТОЛІК РОЗДАЄ ГІВНА:-)

ЧАС РОЗПЛАТИ НАСТАВ, ПІСЛЯ ЯСКРАВИХ ДВОХ ТИЖНІВ
ПРОСТОГО ЛЮДСЬКОГО ЩАСТЯ В СЕРЦЕ ЗАБРАЛАСЯ ЛІТОНХОЛІЯ,
ПЕРЕТВОРЮЮЧИ МЕНЕ НА СВОГО Ж БЛАЗНЯ - ЛІТОНХОЛИКА.
ТРИДВАРАЗ...ЛЕЦ ГОУ. ЖИТТЯ ПРОДОВЖУЄТЬСЯ:




( +++++ )

Час революцій та кардинальних змін настав, але настав не по волі їх,
чиї руки загрібають жар руками інших, та не силами тих хто бруднить
діями своїми душі невинні. Перетасувавши карти акордів, текстів, нот,
філософів нової хвилі, з'являється не під мідні дудки чужих, але й не
під гучні крики блазнів системи - Серце Дженніфер. Гранітний камінь
серед гір, але вапняних.

Не так давно відзнявші й запустивші у вільне плавання по теле та
і-нет простору країни, піднявши цим резонанс серед населення,
відеороботу Романа Веркуліча на пісню "Ти Перемогла", вони дозріли
до другого.

Їх пісні - це кулі, але не діти зброї. Їх кулі - це солодкі подарунки
серцям сестер та братів Дженніфер, але ніяк не болючі спогади...

Мольберти на поготові з любов'ю розтавлені по серцям чистих, готові
отримати дозу радості, адже "Намалюю" вже дихає у спини наші.

"Намалюю" - пісня, рядки якої живуть автономно від скелету, але
переповнені фарбами спогадів про пастельні стосунки представників
двох протележних статей. Вічна тема для не вічного людства.

І як завжди, і як уперше режисером екранізації історій Серця Дженніфер
стає Роман Веркуліч, який рукою художника зі світу метафізичного у світ
фізичний переносить на цифрові полотна образи фантазій
Олега Пилипенка - фронтмена "Серця Дженніфер", автора музики та текстів.

Як літери сплітаються в слова, а слова перетворюються на зіткані
з солодкої вати мрії, так і відзнятий матеріал переходить у майбутній
шедевр, який оселиьтся на довго у пам'яті розуміючих.

Цим вечором керуватиме любов. А ці три хвилини керуватимуть вами,
пані та панове, адже це "Серце Дженніфер", адже це "Намалюю".

Я піддався. Це сталося зовсім не помітно. Ставши іншим на відміну від інших.
Я не міг цього зупинити. Вечір здавався прекрасним, на зовню виривався веселковий настрій.
Я зустрівся з ними й не зміг підігнути під себе.
Я піддався. Дурний приклад, пусті слова, кволі спроби, і я один з них.
Потрапляю у залежність.



Вона боялася говорити правду. Вона боялася відкрити себе.
Вона алкоголічка. Вона бреше собі. Вона шукає когось.
Вона шукає когось для чогось. Вона піддається. Вона слабка.

Я не хочу бути схожим на неї. Я не хочу бути таким.
Сьогодні мені її стало шкода. Світло плавно огибало лініїї її тіла
й ніжно грало з тонами, градаціями кольорів. Вона велика, вона п'яна,
вона вважає себе прекрасною, хоча і боїться собі це сказати на тверезу.
Вона помиляється.

Сьогодні ще раз переконався, що фрази можуть не значити нічого, але
розуміти настрій можна й за допомогою використаних слів.



Мої сльози перетворювалися на смолу, яку з апетитом з'їдають суки.
З закам'янілих сліз я перетворився на сухий пил. Став як чорний вітер
травня.

Я знаю, що і він боїться. Що і він такий же ж як і я.
Я знаю, що скинувши маски під ними ми знайдемо загнаних
в куток зляканих дітей. Наша жорстокість вона всього
лиш здається такою. Ми ж боїмося всього, що знаходиться
за межами нашого повного розуміння, і нічого не можемо
з цим зробити. Всього лиш бажаємо тертися взаємними розуміннями.

Хочеться почути слова які б полонили моє серце. Хочу
відчувати їх болючим ехом у мені. Я хочу.

Голова з ноги сковорідка. з підлоги в локоть там стидно,
скло оминало чорною в вісім вечора. плавник на ручці не був
зябрами, дерево пробками з під шкіри цегла. рот на рот чорними дірками.

Не меє значення, що скажеж. Має значення, що ти до цього добавиш.
Непонятки заставляють їх думати. З часом вони навіть починають вірити
у свою унікальність та неповторність, й гадаюють, що справді розуміють.
Не помічають, що знаходяться під тобою, на рівень нижче сказаного тобою.

Де любов? Де друзі коли вони так необхідні, які на словах плюють на матерію,
а насправді не можуть жити без неї? Хто ті люди якими ти не
дорожиш, але які завжди поруч? Де? І чому вони завжди залишаються вірними тобі?

Насправді не ми підстроюємося під світ, а він під нас.
Як я сприйматиму світ - так і він сприйматиме мене.
І ніхто не хоче мене зупинити. Виїхав на зустрічну й гребу
проти течії. Дурень. Нах нада.

Моя сорочка засоромилась мене. Я піддався і їй.

В цей вечір я як остання сука піддавався всьому.
Я повернувся назад. Я загубив самого себе. А в кінці
я біг кудись.

там були шльондри, і ні одна з них не належала мені, тому що
по сутті своїй вони являються суспільним надбанням.

Темні вулиці й глибокі діри, які ведуть як нори в чужі
квартири, де хазяйки колекціонують приправи, магніти на холодильниках,
не свіжі плітки, брудні фалоімітатори та ще багато непотреу.

За моєю спиною чуються шорохи, обертаюсь, ловлю крайом правого ока силует,
він одразу ж зникає заставляючи відчути страх.

А час справді усе тече й заставляє задуматися про його стрімкий рух.
Вже треття, ні, четверта нуль восьма ранку.
Але я знаю спосіб його управління. В великих скопищах людських сердець
та механізхмів він прискорює свій плин,
в малих навпаки тормозить, на одинці з природою він майже не відчувається.

Необхідно переступати через стіни в своїй голові. Тре їх рушити.

Я не хочу бути просто сірим попелом на твому взутті.

Своїми словами не потребую розуміння, я хочу щоб ви відчули те що відчуваю я.

Уявляю зиму, хоча на вулиці весна. Ми йдемо по кам'яним
вулицям міста засвіченими неоновими вогнями. В своїй голій руці відчуваю вібрації
артерій, жил та капілярів в яких пульсує твоя гаряча кров блідих долоннях.
В яких пульсує ще зовсім юне життя. Навколо ходять люди склеєні з пап'ємаше,
це просто плід моєї фантазії. На відміну від них ти майже реальна, тривимірна,
я відчуваю холодний дотик твоїх губ. Дерева тягнуть свої голі анарексичні кінцівки
у чорне вечірнє небо. Клуби пару з наших вуст вздіймаються угору таячи у повітрі.
Сміх, вдохи морозного холоду на повні груди. Затоптаний, майже перетворений на лід
сніг вкриває усе навколо, ми не звертаєм на це уваги. З наших грудей тонни тепла,
гарячими потоками опускаються до низу живота, збуджуємось, жар опускається усе
нижче й нижче, і не помітно розчиняється заповнюючи собою усе тіло.

Знаю, ми горимо, знаю, що це всього лиш миттєве видіння. Манекени з вітрин манять з вій гострими
поглядами які дають стимул жити. На мить втрачаю себе. Твій шепіт приводить мене до тями.
Шкірою відчуваю, як приємна волога залишається на ній й мить по тому зникає.
Тут я ладен зробити з тобою усе, що забажаю, тому що цей світ належиь мені.
Але ми просто йдемо темними кам'яними вулицями мого маленького світу.
Відчуваємо як час завмирає, тут є тільки ти + я. Ти хвилюєшся, і це так мило.
Я нервово перебираю слова в своїй голові. Як діти. Прокручую це знов і знов
кіноплівкою своєї уяви. Я цілую тебе. Це найбільше, що я собі можу дозволити зараз.
Знаємо, що в цей момент являємось єдиним цілим. В цьому місці я знаю ким ти являлася
б для мене там. Я знаю, що б я зробив би з ними.

Прошу тебе зупинити мене вчасно. Будьласка.

2005 року ще молодий,але вже дуже амбіційний хлопчина
Олег Пилипенко,з вічним прагненням дарувати людям
щастя/здоров'я/радість/удачу шляхом пісень,засновує,
разом з такими ж крутими і кльовими,не зовсім доладний,
а проте з серйозними намірами залишити слід в історії
української музики,гурт "АккаД".

З того часу Олег встиг написати пісень,погастролювати
Україною,взяти участь у таких фестивалях як "Червона Рута",
"Up!Fest","Пророк","Нівроку",стає фіналістом рок-фесту
"Тарас Бульба",крІм того на фестивалі "Перлини Сезону"
перемагаЄ у номінаціях:"глядацькі симпатії" та "кращий поп-гурт "
хах!
Разом зі статевим дозріванням змінюється і його музика/стиль/назва.
Спільними зусилями продюсера Дмитра Зайчука ТА Олега Пилипенка
створюється гурт brutalpop гурт "Serce Jennifer",
якшо точніше-вибуховий коктейль брутальної сексуальності
та популярних тенденцій в музиці.

Семенець Дар'я Миколаївна (8-В клас, Школа №4).

ЗВЬОЗНАЯ ЖИЗІНЬ, Я, ЧАСОВІ УРИВКИ, БОМБЕР, СКЛЯНІ СТОРІ_Ї, БОДЬКА,
КИШЕНІ НАВИВОРІ_ТЬ, САНЬКА, ШМАТКИ ШКІРИ, ОЛЬКА, ВСЯКЕ РАЗНЕ, ІНШІ...

Здавалося, що за вікном, знову ще весна. За його холодними межами,
діти йшли в шеренгу вистроївшись у тисячі рядів. Кожен їх крок
був, як землетрус пронизуючий земну кору. Яскравими кіно-кадрами
пробігали спогади про завтра.

Я сидів на дубовому, трухлявому, погризеному часом стільці.
Під ним - паркет, а навпроти мене знаходився дубовий стіл,
певно що якийсь дальній родич стільця, відрізнявся тоном.
На столі була пачка сірників з зеленими й чорними головками,
розтріпані підручники з мета-фізики та само-аналізу, листки
були пожовтівшими від часу та злипшими від вижатих думок.
Зправа була моя рука, я відчув, що її хтось торкнувся й пересунув
в сторону, опісля зрозумів, що це все була моя ліва.
Розплющились очі. У правій руці ручка, під лівою записник з
незрозумілими словами та не моїми літерами. Лампа. Розбита лампочка.
Бронзовий годинник з хлопчиком та дівчинкою які "брудно"
бавилися в саду, ХІХ століття. Навпроти мене вікно, навпроти нього Я.

А хто Я?

Тільки зараз розумію, що усе навколо чуже, паста ручки у руці
давно висохла й перетворилося на пил, й довге русе волосся також
не згадується. Ну так вікно... Я бачив у ньому вулицю.
У ній - них. А у них - тих. Тих, що вкрали мої спогади про усе те,
що відбувається. В голові відбувається протоплазменний вибух ясності.




Ясно бачу картинку на якій зображене подвір'я будинка, ганок,
біла сітчата, не висока огорожа. Нагинаєтья, ніжно посміхаючись
жінка, середніх років, біла майка, білі левайси, біля неї видніється
чепчик, то шматок якоїсь дівчинки. Її дочки або ще іншої жіночої
субстанції. Хлоп, і їх вже нема. Помічаю, що стіл перестає бути
семетрично розміщеним стільцу й починає витягуватись уперед,
при цьому водночас залишаючись не порушним.

У кімнаті різкий запах ранього, весняного ранку просто врізався у
напудрені ніздрі.Ловлю флешбек про лагерь й одразу втрачаю.
Ранок просто віє у повітрі, відчувається. Книжкова шафа, полиці,
старовинні тумби - усе, усе завалено древніми книгами повних знань.
Зелений шовковий диван, оливкові стіни. Гарна й переповнена юнністю,
не знайома дівчина на дивані, що біля стіни. Гола, але у руках лезо
яке не закривало її наготу.
Двері занадто вузькі для входу, та занадто широкі для виходу.

Книги...Книги...Книги...Знання...Знання...Знання...
ось не зрозуміле прокрихкотало, гидким старечим гоосом десь
близько.. На паркеті, подалі коври.
Їх двоє. Симпатичні, доволі молоді та майже не поношені.
Люстра схилена у правий бік від мене на сорок п'ять градусів.

Привіт кажу я. Привіт сказала вона. Мені здається, що до цього
ми ще не зустрічались. Ні, тобі не здається, у любому значенні цього.
А зараз виявляється навпаки. Виявляється. І що ми будемо з цим робити.
Будемо щось. Мені так не зручно. Не зручно спати на одинці. Спала? Часто.
Ясно. Ясно що? Все. Так ти "ПАНІМАЮЩІЙ"? Так. Що так? Все "так". Аа, так.
Що так? Все "так". Аааа. Завалися. Завалитися чим? Всяким разним. Молодець.
Я знаю, і ще знаю, багато чого. А про місцезнаходження моїх протоплазмених
щупалець? Ти не й здогадуєшся... Облизую губи, збуджуючись.
ЇЇ зінниці розширені, білки мутно=жовтуваті. Підходжу. тридвараз. Починаєм...

Опісля всього ми згадували чужі спогади, перекидаючи їх досвід на
нас, на простір та час. Багато нового дізнався. Лежав на її колінах,
розмовляли про симулякроторне перше враження мого мозку про наш перший
діалог й про завихрення в просторі. Гарячі коліна, приємні на дотик
ноги. Лазо давно звалилось на підлогу. Лезо ще пам'ятало налипші
спогади своїх бувших жертв. Рукоятка його виготовлена з лапи якоїсь
тварини. Мій подих обпалював її коліна. Її фарфорові пальці розчісували
моє нове волосся. Я потопав під хвилями нахлинувшого. З-за стіни чутні
низькі басові звуки айдіема розчиняючі мене на невидемі атоми. Вона
вдихала їх, вона вдихала мене. Я знаходився у ній зовсім нещодавно.
Докази на лице, тобто на простирадлі.

Ми дивились у зачинене трикутне вікно. Воно було досить великим, щоб бачити
у ньому значний шматок неба й птахів. Минав другий час. На шматку неба
з'явилася зоря. Загадав бажання, хоча й наперед знав, що воно збудиться.
Встав. Вдівся. Вона щось пила зі срібного, я вдивлявся у гобелени. Зістарились.

Перестиглі грона винограду лежали горою на підносі. Маленькі, майже
не помітні у сутінках мошки гуртувалися над ним й хаотично рухались.
Вони ж, як завжди, з'являлися ні звідки, й пропадуть у нікуди.

Ти думаєш те що загадав, збудеться? Я це знаю. Мені це подобається. Чому?
Тому "що". Хм, ясно. Ти не спитаєш звідки я знаю про твоє бажання,
чому? Тому що мені пох. Ти хотів би утекти? Утекти звідки, й утекти куди?
Звідси і подалі. Можливо. Не можливо, а авжеж. Права, серйозно? Так.
А чого ти б хотів найбільше всього? Всього. Я можу тобі це дати. Та дякую, я сам.

Вставши помічаю за вікном вже знову місто, зі своїми гостроверхими будинками та вежами.

За вікном усе ще маршували діти. Земла лопала під їх натиском.

Я вирішив повернутись, зрозумівши, що все. Погоджуюсь. Суперечки дістали.

Ліжко наближається до мого обличчя, а воно віддаляється
від усього земного світу, й з часом розчиняється в темноті.
Вона розченила його, як і мене.

///Шматок з неї...Риси небес


Падаючи вниз, зі швидкістью світла, він розумів що все те, що
знав колись, ніщо у порівнянні з тим, що він відкрив для свого
сприйняття зараз.

Принюхувався, як мисливська собака до своєї,
не пізнаної здобичі. Запах здавався різким, але ні,
він і був різким. Світ злився в один суспільний тунель інформації
в який він влетів на шаленій швидкості. Усе стало схожим на телекабель,
який пропускав крізь себе терабайти кадрів не бачених ще досі фільмів.

Лице пронизував вітер, який наповнював голову швидким повітрям. Падаючий
отримував долю своєї правди, яка ламала його уявлення в точкі зіткнення двох
не сумісних каналів. В одну мить середовище наповнилося непробивним туманом,
звідусіль лунали не зрозумілі звуки та голоса. В одночас коли він переключався
на них з іншого, то наступало Велике Гірше. Все змішувалося в якийсь шалений
калейдоскоп який мигав найскаженішими відтінками кольорів. Відчувалося те, що
все йде не так. Зелені долоні земі наближалися все швидше, і ставали все ближчі, лякали.
Ультрамаринові стіни розкручавалися проти часової стрілки зливаючись у риси небес.

За перегородкою пролунав голос якогось підара, щось відізвалось тихо, й вмерло
під наступами тиші. Похолодало. Тошнотаю.

Риси небес просвічувалися все яскравіше. Трава пом'якшила падіння, але було
боляче. Обертаючись навколо, не впізнав узагалі нічого, все здавалося на набувшу
життя картину художника - сюрреаліста. Хмари заржавіли й посипались
безтілесими шматками униз, фарба на очах, в хворих припадках актів коітусу
зі старістью, тріскалась й облуплювалася. Було прикро за свої виконанні дії,
соромно перед самим собою, соромно перед своїм Я. Та було пізно, секундомір
вже запущено, посттріл зроблено, вирок винесено.

Чулися постріли в темних поворотах міста, запах крові переповнював легені,
вони шукали його. Опісля десяти хвилин почувся тупіт наближаючихся ніг.
туктуктуктуктук туктуктуктуктук туктуктуктуктуктук
Вони вдавлювалими своїми сталевими кінцівками, землю ту, яку омивали води
бурі. З під підошв вислизали шматки сірого болота. Все осатаніло.

Я поганий, жорстокий, злий? Так, занадто. Занадто до самого себе, але не до
таких як ти. Усієї злості й жорстокості не вистачило б щоб подарувати тобі те,
що хотілося б, але навіщо? Життя і так поставить усі крапки над усіма "І",
воно з самого початку побудовано так, що кожен отримує по своїм здобуткам.

Якось все дивно так, а чому не розберу. Ніби й нічого не траплялося такого
щоб могло послужити стартом, але все ж таки відчуття негативу, його ореолу
присутнє в глибинах мого мозку, і воно там з'явилося завдяки тобі, тварино.
Та при наявності відсутності логічних пояснень вищевказаному, випливає те,
що всі дії твої направленні на цілком обмірковане, цілеспрямоване
мізкооб'їбалово мого его. Я пас, я на це не ведусь.

Знаєш, але спочатку тобі це майже вдалося, це заслуговує того щоб тебе хтось похвалив.

Біжу по зеленій ковдрі зі скошеної трави, по дорозі розриваю ультрамаринові
стіни, їхня сутність схожа на желе, вона залишається на мені, на моїх руках,
лиці й повільно, неначе застигший час сповзає униз - дивно все це, нереально.
Що таке реальність, це ті сірі будні, які більшість з нас проживають й не
замислюються над тим, що все ж таки є щось більше? Сумно. Сумно спостерігати
за тим як багато чудових перетворюються просто на ніщо, і це ніщо тягне до
мене свої безтілесі кінцівки й кличе та манить багатолиціми інкарнаціями.
Фак ююююю.



З за горизонту виринули риси не зрозумілого ще досі об'єкту, по мірі наближення
він обростав деталями й рисами. Врешті-решт стало зрозуміло, що це не він,
а воно - Серце. Так, саме Серце. Мономентальне, велике, залізне, викрашене у
темно-червоний колір Серце з вкрапленнями іржі. Іржа з'явилась від великого горя,
потрясіння яке зненацька важкою вагою лягло на плечі його володаря. Вона згризала
його з середини, хоча й зовні воно могло здатися
майже прекрасним.

Декілька коротких гудків слухавки, біля мого правого вуха виривають зі
штучно створеного світу.

Якраз по центру Серця красувалися дерев'яні двері оздоблені ручною різьбою,
яка зображала дівчину, схилившу голову над зав'явшою квіткою лілії. Сльози
котитлися по її дубових щоках, але вона була прекрасною. Як шкода, що ти плачеш,
подумав я, я хочу щоб на твому лиці красувалась посмішка. Щоб лілія знову цвіла,
а твоїх щік більше ніколи не омивали солі твоїх кришталевих сліз.

Я увійшов...

Кімната. Стіни встелаються зеленим газоном з несвіжої фарби.
Світло ледь просвічує густі тканині скидки та скадки, навалені на нескатки.



Новий рік. Ялинка забилась у куток.
Іграшки з неї рідко дзиркають в мою сторону та соннні очі.
Між ними кілометри та сотні крихких дзеркал. Заламлене світло
розрізає старим, старшим віки.
Тепер вони можуть бачити, розуміти.
Герлянди мигають маленькими вогниками, граються ганяя
електроенергію зі сторони в сторону, амплітургалась стрілочка, дзинь-дзинь.

Ой телефон, хто це, хто без мене їде глуздом? Бздинь-бзидзинь, мішає,
вставая клацаю пульт кліц-клік, мтв нема, дивно, де ділась, х.з.
Трубка на дотик зелена, на запах була гладка, на смак пластмасова.
Піднімаю, подихи чужі зі слухавки налипають на всерединні
стінки пластмаски. Також зелені, але темніші:

"Так, ні, що, а, так, так, ні поки що ще не зараз, Так, зараз пізно, а
тре вчасно, трішки. Ні, ні, просто ховався, так, мала, я
морозився від реальності, так, вона була чужою мені. Ну все,
зараз помирились вже".

Поговорив, все люкс.

В кімнаті була на півтемнота, зеленим розквітали квіти Нового Року,
розбавляючись часом червоними вогниками герлянд.

Я не відчував духу прихода старшості себе ще на триста шістдесят п'ять днів,
якогось щастя присутності див новорічних, подарунків не взкривав,
але мене взкривало.

Все штучне, все наіграно, все сприймається безтверезістью оцінки реальності.
Та і хто має дарувати подарунки? Санта? Він й не здогадуєтьс про моє
існуванння в цьому вимірі.
Ніхто не виходить й не заходить в мої володіння. Ранок далеко,
але ніякого й навіть натятку на свято довгоочікуване.

В ящикку ворони, клюють підсводомість, не чужу, а нашу.

Хто вкрав Новорічний Настрій, та де він, не знаю, але сталося це давно.
Слоник підморгнув з картинки. Відчиняється вхід. Входжу, може він там?
Лід тає, але не від сонця, від моєї присутності.

Обіцяю берегти до кінця, та напевно вже він ось, несе стежками навпорстець.

Друзів кругом воронки кратерами розкинулись по перемитру.
Вісі без щасливих нарікань та натяків на хоча б щось.
Заважали, вигнав, голова наповнюється якоюсь холодною й густою
речовиною, міняється все.

Прямокутнички та овальчики. Не можу.
Я не відчуваю наявності присутності якихось дитячих спогадів,
є ностальгія ні за чим, просто за думками, що є повітрям,
Я не відчуваю, і ніяких надій ні від кого.

Сміявся сьогодні. Один впав сьогодні на іншого - вкрились.
Виглядало змішано-смішано.
Важко підняти й опускатися все нижче та нижче,
в темні глибини невідкритих ажжжжжжжжжж також важко.

Кругом серіал, не знаю серію, але він зрозумілий.

Іграшки показують язик. Тому що...

...Чудо оминуло мене стороною на самому початок цього року, не сказавши Дзинь-Дзинь.

Часу пройшло крихти моментів пісочного цукру, стільки, що б вистачило на всіх.
Підсолодити можна було б не один десяток чашок чая чорного, з лимоном.
Але він прослизував крізь підложні щілі й сипався дощем десь вниз оминаючи воронів.

Світло стало, світлофіолетове небо градієнтом розсходиться білим,
червона полоска прокинувшогося сонця розбіглася по білому.
Але воно не гріє й зовсім навіть не палить, тому що воно любить брехати.


П.С. Зараз це вже не рідко. Тому те все що важалось рідким - переосмислилось
й кристалізувалося. Сприймається без якихось натяків на адекватність.

Дзинь-дзиньдзиньдзинь, Дзинь-дзиньдзиньдзинь, Дзинь-дзиньдзиньдзинь.

Ніби почулося.

"Хо-Хо_хо! Хо-Хо_хо! З Новим Роком!!! С Навім Годом!!! Хаппі Нью Йеа!!!
І все це тільки тобі" - Санта кричав вибивши вікно й засипаючи подарунків тіні.

Фак, я захворів:(

Сохну дома вже четвертияй день.
23 вересня будемо виступати в місті Рівне на фестивалі "Курок", і ще можливо в клубі "Гавана".

Позавчора з гуртом повернулися з Луцька, грали на фестивалі UpFest! Набрався там позитивних вражень.

На другий день фестивалю ми стали переможцями малої сцени, зайняли там перше місце. Емоційний був виступ, мені сподобалося.

На третій день ми грали разом з "Священним Кодексом", "Е42", "Карною" та гуртом "Фосфонік". 
Публіка була задоволена, слемилась, круто було. Потім хлопці з "Е42" запропонували мені йти до них вокалістом, 
але я відмовився:)


Горло болить, на дворі хмари.
Мене чомусь усе кумаре.
Мої дерева всі засохли,
Краплиною сльози....Намокли....

                                       автор: Я:)